Фото з веломандрівки

     Подорож розпочалася спільною молитвою біля поховання вояків УГА на цвинтарі Золочева. Відвідавши Золочівський замок (дехто – вперше, хтось – вже вкотре) і помилувавшися краєвидами, після легкого перекусу, нам довелося налягти на педалі – попереду під палючим сонцем стелилася  дорога до Підгірців. Стартувавши, всі ще раз впевнилися в тому, що закономірність ландшафту: «яким довгим чи високим не був би підйом, за ним – спуск» насправді цілком закономірна, і остаточно «звиклися» до двоколісних коней. Цей відрізок дороги виявився нескладним, і подолати його вдалося відносно (до рівня підготовки і натренованості учасників) швидко та без особливих казусів (не враховуючи колеса (1шт.), камера якого підозріло часто спускалася, і згодом виявилося трохи проколеною). Подолавши шлях до Підгірців, спочатку відвідали Підгорецький Благовіщенський монастир ЧСВВ, де, окрім відвідин монастирського храму, ремонту колеса, прохолодної джерельної води, відчуття особливої атмосфери спокою, мали несподівану та випадкову зустріч із о.Йоакимом, запрошенням якого відвідати монастир ЧСВВ у Золочеві скористатися не вдалося за браком часу. Шлях із монастиря проліг до Підгорецького замку-палацу, по дорозі до якого вдалося помилуватися костелом-усипальницею – надзвичайно красивим та величним храмом. Не менше враження справив і Підгорецький замок, який по праву дуже часто називають одним із найкрасивіших замків України, аргументуючи це гармонійним поєднанням фортифікаційості замку із витонченістю палацу. Однак час на місці не стоїть, і тому надивившись на це чудо (ні, не природи, - архітектури), довелося знову сідлати «коней» - попереду було Олесько. На цьому шляху вдалося відчути контраст і зацінити переваги, адже путь проліг  польовою дорогою, що вела до траси Львів-Київ. Здолавши цей невеличкий відтинок шляху, опинилися в пункті призначення, щоправда, зазнали невеличкої невдачі – на територію замку  через особливості графіку роботи та принциповість охорони потрапити не вдалося. Тож милувалися з-за муру. Саме тут, в Олеську, вирішили заночувати -  зважаючи на ймовірність дощу і відсутність наметів перепочинок в населеному пункті мав більше плюсів, ніж спання поза цивілізацією. Тож, повечерявши, лягли на карімати, залізли в спальники та вкрилися зоряним небом. Між часом вечері та сну проїхалися вулицями Олеська і відвідали поховання вояків УГА на місцевому цвинтарі. Під час спання почали закрадатися сумніви щодо більшої кількості плюсів ночівлі у місті/селі, особливо, коли біля нас, сплячих собі мирно під деревом, почали бігати та гавкати собаки, а згодом – шуміти люди. Коли всі прокинулися сонце підбилося височенько, тому одразу, навіть не сні давши, налягли на колеса. Здолавши шлях до Підлисся – рідного села Маркіяна Шашкевича, подихали атмосферою соснового лісу, помилувалися приміщенням музею та нарешті поснідали. Щоправда, відвідати музей не вдалося, оскільки наші плани та графік його роботи трохи не співпав, тому нічого не лишалося, як їхати далі. По дорозі було прийняте вольове рішення оминути Гавареччину –осередок народного промислу – чорної кераміки, з огляду на ряд суб’єктивних причин, які могли стати на перешкоді формування загального позитивного враження про село.  Оскільки це була передостання точка мандрівки, то попереду стелився шлях до Золочева, подолавши який, вдалося встигнути на «обідню» електричку до Тернополя.

     Підсумовуючи, варто зазначити, що запланований маршрут вдалося проїхати швидше, ніж це було заплановано, було отримано купу позитивних вражень, перевірена фізична витривалість та вправність у керуванні велосипедом.

     Отож, якщо ви дуже рідко їздите на ровері, і гадаєте, що подібні мандрівки – не для вас, то можемо навести один переконливий аргумент – абсолютна більшість учасників мандрівки не їздила далі, ніж вулицями міста (а враховуючи розміри Тернополя, можна уявити кілометраж), а частина мандрівників не користується ровером у повсякденному житті. Тому слова Олега Ольжича «Захочеш – і будеш!» в цьому випадку є найкращим лаконічним узагальненням.

     Гадаємо, що надалі здійснюватимемо схожі велоподорожі, тому мандрівники, мрійники, і всі, хто хоче відкрити в собі щось нове – зголошуйтеся!

     П.С. Майже всі фото – Іра Киричук